Центр європейської інформації в м. Львів

Головна Про наш центр Анонси Новини Контакти Портал Мережі

Календар анонсів » Новини » Доповідь Групи видатних осіб: на шляху до спільної Європи

Доповідь Групи видатних осіб: на шляху до спільної Європи
joanna_matuszewska.jpg (42.08 Kb)
Міжнародна конференція «Жити разом у відкритому європейському суспільстві – погляд з України», 2 грудня 2011 р., м. Львів.

Виступ Йоанни Матушевської, професора Інституту політичних студій Варшавської Академії наук, члена робочої групи з права ЄС у Брюсселі, асистента депутата Європейського парламенту пані Данути Гюбнер.

На наших очах формується нова Європа, характерною ознакою якої є синергія між окремими інституціями європейського простору. Концептуально їх місії, цілі і діяльність переплітаються і взаємно доповнюються, формуючи додану вартість для цілої Європи. У цьому контексті Доповідь Групи видатних осіб Ради Європи є прикладом спільності цінностей, які поділяє як Рада Європи, так і Європейський Союз.

Це різні об’єднання, які мають власну сформовану ідентичність, сфери діяльності, організаційну структуру, членство, але, тим не менш, не варто забувати, що обоє керуються у значній мірі цим же духом.

Тому на діяльність Групи видатних осіб і результати її роботи треба дивитися "контекстуально", наприклад через призму Стратегії 2020, яка ставить за мету "розумне, стабільне та інклюзивне зростання". Зацікавлення політикою соціальної інклюзії (включення) не виникло нізвідки. Це спільна мета для Європейського Союзу і Ради Європи. Доповідь досконало відповідає меті Стратегії 2020.

У цьому широкому контексті розставлені акценти Доповіді. Коли літом 2010 року було створено Групу видатних осіб, перед нею ставили завдання описати ситуацію в Європі у контексті актуальних викликів, пов’язаних з "відродженням на нашому континенті нетолерантного ставлення і дискримінації". Історики можуть сказати, що це одвічні проблеми і жоден період історії не позбавлений їх. Водночас, дивлячись на сучасну Європу, історики можуть визнати, що вона зараз найбільше націлена на ліквідацію негативної практики минулого.

Фактом є те, що ми живемо у дуже складному суспільстві. З одного боку, ми сформували великий комплекс законодавства про права людини, свободу думки і боротьби з дискримінацією, інституціоналізуючи його впровадження через Раду Європи й інші органи. З іншого боку, європейська модель постає перед великими викликами, пов’язаними зі спільним життям в умовах демократії і свободи.

У році, який минає, ми відзначали десяту річницю терористичного нападу 11 вересня 2001 року. Не зважаючи на те, що ця страшна подія, яка у значній мірі визначає цілу декаду, трапилась на американській землі, вона торкнулася також Європи. Адже більшість жертв були європейцями. І це також мало додатковий вплив. Перед нами постало питання наскільки ми, як суспільство, погодимося на обмеження наших громадянських і особистих свобод.

11 вересня також вплинуло на виникнення поділу "ми – вони". Переляк перед тероризмом і терористами, як будь-який пост травматичний синдром, був ніби спроектований на екран нашого колективного несвідомого. Його результатом стало зростання несприйняття іммігрантів і осіб з іммігрантським корінням, які інакше виглядають і одягаються, визнають іншу релігію чи мають певні вимоги до їжі. У цьому контексті розмаїття розглядають як загрозу.

Ці глибокі фобії стали легкою здобиччю для недобросовісних політиків, які використовують їх для досягнення політичних дивідендів. Навіть політики з верхівки, як от Ніколя Саркозі чи Дейвід Кемерон, які мали б краще усвідомлювати довгострокові наслідки такого підходу, визнали за можливе засудження мультикультурності. Це стало для них легкою ціллю, яка може швидко викликати популістську реакцію і допомогти в "управлінні незадоволенням", що є одним з простих способів здійснення влади. Іммігранти стали цапом відбувайлом, на якого легко перекинути провину за все, що є поганого у суспільстві. У сучасному кліматі непевності і бюджетних обмежень на соціальні цілі така гра дуже проста, але водночас дуже загрозлива.

На даному етапі маємо парадокс. З одного боку, завдяки наполегливій роботі розвідувальних служб Заходу, більшість членів мережі Аль-Каїди виявлено, а її керівництво ліквідовано, отже загроза з цього боку значно зменшилась, якщо не повністю зникла. Натомість з другого боку, особливо в Європі, виникла невідома досі загроза внутрішнього екстремізму. Це нам показав приклад Норвегії і напад одного терориста на острів Утойя.

Із розмов з представниками розвідувальних служб, які займаються розслідуваннями діяльності терористичних організацій, випливає, що це дуже реальна і, водночас, дуже складна для усунення загроза. Вона виникає на межі різних мотивів: непевності, пов’язаної з соціальними проблемами, особистих комплексів, а також загальної атмосфери, яка сформована тим, що фахівці називають християнізмом, на противагу ісламізму. Цей термін можна окреслити як спотворену, заполітизовану версію християнства. Андрес Брейвік, нападник з острова Утойя, цілком підходить до цієї категорії.

Водночас змінюється природа ісламістської загрози: працівники розвідслужб звертають увагу, що разом з послабленням Аль-Каїди ми пересуваємося більше у сторону "терористичних несподіванок" - самотніх вовків, тобто осіб, які не мають жодних формальних зв’язків з жодною організацією, яку підозрюють у тероризмі, і які не укорінені у мусульманські громади. Дуже часто це особи, які нічим не виділяються з натовпу, виглядають і поводяться типово, спокійно і неконфліктно. Єдине, що виокремлює цих осіб, - вони проводять багато часу, переглядаючи в Інтернеті сторінки радикальних організацій, і вважають себе, як Брейвік, месниками за свій народ. Маємо тут збіг двох протилежних типів терористичного менталітету, яких хоч розділяє ідеологія, але об’єднують однакові цілі, зокрема прагнення знищити вільне і багатоманітне суспільство.

У цьому мінливому пейзажі стає щораз більш істотно, щоб ми були чутливими до справжньої небезпеки. Це пов’язано з необхідністю "перепрограмувати" розум людей у Європі, які легко піддаються фальшивим образам "Іншого". Тому так важливо є те, що ми представляємо у Доповіді як приклади міжкультурного і міжрелігійного діалогу, які ми визнаємо "вартими наслідування і гідними похвали". Ці приклади можна назвати "технологіями різноманітності". Наше майбутнє, як вільного і відкритого суспільства, залежить у значній мірі від того, чи вдасться нам "упіймати двох зайців", тобто впливати на суспільство таким чином, щоб іммігранти і корінні мешканці у конкретних місцевостях були в стані позбутися взаємних упереджень і спільно розробити загальні рамки порозуміння і співпраці, щоб місцеві громади могли жити мирно.

Це не просто, бо потрібно однаково стримувати зростання нативістичного екстремізму і знаходити відповідні механізми, щоб не допустити того, що у Доповіді називається "паралельними спільнотами" всередині іммігрантських груп. В обох випадках йдеться про запобігання фрустрації широкого масштабу і ліквідацію її джерел, щоб запобігти тому, що ми не так давно бачили, наприклад, під час вуличних погромів у Великобританії.

Небезпека ізоляціонізму і комунітарного підходу й досі притаманна іммігрантським спільнотам. Особливо це діється тоді, коли іммігранти відчувають вороже ставлення від оточення. Це "випихає" їх на маргінес і знеохочує до участі у житті місцевої громади. У Доповіді чітко сказано, що ці імпульси у напрямку замикання себе в іммігрантських гетто – це дорога в нікуди, це фальшивий вибір, який шкодить однаково як іммігрантам, так і європейській спільноті загалом.

У цьому контексті Доповідь підкреслює роль Європейської конвенції з прав людини, як базового документу, який регулює розмаїття, особливо коли це стосується поняття індивідуальної свободи і рівності перед законом. Ці засади залишаються фундаментом того, що для нас означає Європа. Ми не можемо їх змінити, занехаяти їх, чи забути про них, оскільки вони є ключем до європейської ідентичності.

У Доповіді представлено пропозиції, які мають допомогти сформувати атмосферу довіри між різними верствами європейського суспільства. Тут немає закликів до ухвалення нових законів. Мета Доповіді – це радше спонукати владу і країни-члени серйозно трактувати проблематику різноманітності і громадянських свобод, а також схилити їх поліпшити стан дотримання чинного права і втілити у життя антидискримінаційні закони.

Автори Доповіді усвідомлюють, що життя спільнот здебільшого триває в рамках більш-менш розвинених і погоджених правил громадянського суспільства, а також культурного ринку ідей. Тому у Доповіді багато уваги виділено засобам масової інформації, громадським організаціям, церкві та іншим місцям, де проходить щоденне життя громадянського суспільства.

Проблематика зростання і управління різноманітністю у контексті відкритого суспільства вимагає "мейнстрімінгу", тобто укладення її в головне русло публічного дискурсу. Це стосується усієї Європи. Тому Доповідь закликає опрацювати „цілісну, однорідну і прозору” політику у цій сфері в межах всього континенту. У європейському масштабі потрібна солідарність і „burden-sharing” – можливість розділити ймовірні витрати у кризовій ситуації, як це, наприклад, трапилось на острові Лампедуза. Але водночас треба усвідомлювати, що належного, людського ставлення до іммігрантів у такій надзвичайній ситуації недостатньо, як на цілісну європейську політику з прицілом на майбутнє. Кризова поведінка не може замінити належно підготовлену, довгострокову політику, перед якою стоїть завдання інтегрувати іммігрантів у суспільство. Важливо, щоб ми розуміли, що життя іммігрантів "серед" нашого суспільства ще не означає "спільного життя".

Це наш обов’язок – заохочувати іммігрантів, особливо молоде покоління, щоб вони прагнули стати у повній мірі громадянами Європи.

Одним з елементів такої політики має бути запобігання зростанню незадоволення в іммігрантських спільнотах, яке виникає часто через нелюдське ставлення до осіб, які просять притулку, і тих, які прибувають до берегів Європи, часто ризикуючи власним життям. Тому автори Доповіді закликають ЄС і Раду Європи розробити і втілити у життя спільну і приязну до людей систему надання притулку, яка відповідала б стандартам Ради Європи.

Питання міграції істотне не тільки для Європи. Особливо в контексті арабської весни як "послання у майбутнє" звучить у Доповіді заклик простягнути руку сусідам на Близькому Сході і в Африці, щоб надати їм змогу долучитися, за умови дотримання відповідного статусу, до діяльності європейських інституцій і Конвенцій.

Одна з найбільш далекосяжних рекомендацій, які є у Доповіді, - заклик до країн, щоб вони „визнали повні права і обов’язки, пов’язані зі статусом громадянина, включно з правом голосувати для якомога більшої кількості осіб, які є їхніми резидентами, а як перший крок до цього, надали всім іноземним мешканцям право голосувати на місцевих виборах.” Якщо цей заклик потрактують поважно, то це означатиме радикальну зміну концепції „living together” у питанні рівності прав і обов’язків. Зазвичай, право голосувати трактують як певне очевидне «право» тих, які почуваються повноправними мешканцями даної території. Якщо б ми поширили це очевидне право на іммігрантів чи іноземців, то можливо побачили б іншу сторону, що, голосуючи, люди беруть на себе частину відповідальності за свою спільноту, незалежно від правового статусу і терміну проживання у даній країні. Місцеві громади стали б менше "національними" але більше "громадянськими". Це був би найкращий спосіб залучити іммігрантів до життя місцевих громад і засіб запобігання екстремізму, внутрішнього чи зовнішнього.

Однак, це не „автострада з одностороннім рухом”. У Доповіді підкреслюється, що „усі громадяни у демократичному суспільстві повинні мати право брати участь у формуванні законодавства, але ні релігія, ні культура (з якої походить іммігрант) не може бути виправданням, коли це законодавство порушують”.

Відкрите визнання, що іммігрант має очевидні права, але також і очевидні обов’язки, має цю позитивну перевагу, що дає іммігрантові гідність громадянина, а не "гостя", якому не багато дають, але натомість і небагато від нього вимагають. Важливо ставитися до іммігрантів не як до "інших", а як до "одних з нас". Тому у Доповіді стверджується, що „нікого не можна змушувати вибирати чи визнавати одну ідентичність, виключаючи інші.”

Щоб різноманітність стала доконаним фактом, автори Доповіді пропонують ідею "європейської подвійності". Цю "подвійність" треба розглядати як інклюзивну, як щось, що примножує, а не обмежує нашу спільну європейську ідентичність. Не має бути нічого дивного у тому, що у суспільстві є турецькі німці, північноафриканські французи, а також польські українці чи українські поляки. Зазвичай, такий підхід не приходить нам в голову як щось очевидне. Нам потрібен буде певний "навчальний процес", щоб сприйняти його. Тим не менш, Доповідь ставить перед нами виклик, представляє певні засади. І, мабуть, цінність Доповіді саме в тому, що вона висвітлює перед нами деякі проблеми для обмірковування і для пошуку спільних рішень.

Prof. Danuta Hübner
Член Групи видатних осіб Ради Європи, Голова Комітету регіонального розвитку Європейського парламенту

Dr Joanna J. Matuszewska
Інститут політичних студій Варшавської Академії наук, член робочої групи з права ЄС у Брюсселі

http://danuta-huebner.pl
Розділ: Новини Переглядів: 1153 | Розміщено: 8 грудня 2011


 

Меню сайту




Радимо прочитати

Copyright © 2010 Центр європейської інформації в м. Львів
 

Авторизація ...

Логін :
Пароль :